Вадим Осін

... написав статтю для Критики. Хочеться її прокоментувати і в подальшому обговорити. До речі, на тому сайті коменти не показують... Відтак і обговорення не буває.

Я не наслідував оригінал формату, (включно з дотичними зображеннями) тут ми зосередимось на тексті.

Бліцкриґ, мародерство і життя в обмін на техніку: особливості військово-політичних дій рашистів/1/ у контексті логіки авторитарних режимів

Одним із несподіваних відкриттів війни стало і саме мародерство російської армії, що його зафіксували, зокрема, й численні зарубіжні медії, і його масштаби. Шокує, що солдати РФ часто грабують за порадою рідних і коханих, які «замовляють» певні речі, ніби йдеться про банальний шопінґ.

Військово-політичні дії рашистських військ під час вторгнення в Україну породили й далі породжують величезну кількість коментарів і пояснень. Смартфони, соціяльні мережі та відеогостинґи дають змогу буквально в режимі онлайн продукувати й поширювати розмаїті фото- й відеодокази, а також транслювати (полярні) оцінки того, що відбувається, зокрема від різних (воєнних) експертів. Проте візуальна переконливість свідчень такого штибу, надзвичайна емоційність наративів, що їх супроводжують, і крах більшости прогнозів маскує очевидне не(по)розуміння драйвів окупантів. Якщо зважити на баланс емоційного й аналітичного, можна погодитися з Оксаною Забужко, що для фіксації тектонічних подій після 24 лютого «єдиним придатним інструментом <...> й далі лишається література/2/». Попри це, деякі події в цій війні цілком можна пояснити наявними політологічними теоріями.

Ця розвідка має на меті «вписати» низку, здавалося б, малопов’язаних, унікальних, майже цивілізаційних особливостей поведінки російського військового і політичного командування в загальний контекст логіки авторитарних режимів. Відправним пунктом є теза про авторитарний характер сучасного російського політичного режиму. Емпіричним базисом є три групи свідчень: 

• По-перше, очевидний розрахунок на бліцкриґ як єдиний план – план А, B і С водночас. Своєрідна ставка «на зеро» дуже погано узгоджується з об’єктивною складністю поставлених цілей щодо «денацифікації» та «демілітаризації» величезної країни, не кажучи вже про цілком природну схильність перестраховуватись у ситуації високих (і ризикованих) ставок. 
• По-друге, ґротескні масштаби/3/ мародерства армії окупантів не сумісні зі статусом будь-якої професійної армії, а не лише – принаймні до 24 лютого 2022 року – «другої у світі». 
• По-третє, наявність перверсивної/4/ шкали цінностей на всіх рівнях російського військово-політичного командування, за якою солдатські (й офіцерські) життя не мають великого значення.

3-D Politics: розмаїття політичних режимів у трьох поняттях

За перспективу, що максимально коректно описує автократичні режими, я вважаю теорію селекторату. У «Логіці політичного виживання» (2003) та «Посібнику диктатора» (2011) Брюс Буено де Мескіта і його співавтори розробили концепцію 3-D Politics. Її суть полягає в тому, що «жоден лідер не править наодинці», а тому «для лідерів політичний ландшафт можна розбити на три групи людей: номінальний селекторат, реальний селекторат і переможну коаліцію». При цьому «номінальний селекторат враховує кожну людину, яка має хоч якесь законне право голосу при виборі свого лідера», скажімо, всіх громадян, які мають право голосу. Реальний селекторат – «це група, яка насправді обирає лідера», на кшталт (старших) членів королівської сім’ї в монархіях або ж «виборців, які підтримують членів парламенту від партії більшости» у Великій Британії. Нарешті, переможна коаліція – це «люди, чия підтримка необхідна, якщо лідер хоче вижити на своїй посаді», тобто всі ті, без допомоги (або голосів) яких лідера може бути зміщено з посади. Переможна коаліція є визначальною частиною системи, оскільки її члени «контролюють ресурси, життєво важливі для політичного виживання інкумбента». Зокрема, «у СССР переможна коаліція складалася з невеликої групи людей всередині Комуністичної партії, які обирали кандидатів і контролювали політику», а в США йдеться про «мінімальну кількість виборців/5/, які дають перевагу одному кандидатові в президенти <...> над іншим». 

Інакше кажучи, номінальний селекторат – це пул потенційної підтримки лідера; реальний селекторат враховує тих, чия підтримка справді впливає [на результати виборів]; і переможна коаліція поширюється тільки на тих основних прихильників, без яких із лідером було би покінчено. Простий спосіб представити ці групи такий: узаємозамінні (interchangeables), впливові (influentials) та визначальні (essentials).

Зі свого боку, лідери мають відносно невеликий набір інструментів, доступних для просування їхнього політичного успіху. Вони можуть здійснювати <...> державну політику, яка задовольняє бажання їхніх прихильників і, можливо, бажання інших громадян держави, а також можуть розподіляти приватні блага, щоб набути постійної підтримки своїх визначальних прихильників.

Суспільні та приватні блага бувають різні. У зовнішній політиці суспільні блага передбачають просування та експорт релігійних чи культурних переконань держави або зміцнення національної безпеки. У царині внутрішньої політики компонент політики, пов’язаний із суспільними благами, враховує верховенство закону, прозорість і підзвітність, неупереджені поліцейські служби, загальний доступ до освіти, рівні комерційні умови, законодавство про боротьбу із забрудненням, збереження паркових територій, комунікаційну й транспортну інфраструктуру. Приватні блага <...> можуть охоплювати <...> сприятливу податкову політику, субсидії зацікавленим групам, торгову чи тарифну політику, особливо вигідну внутрішнім прибічникам.

Урешті-решт, можна відмовитися/6/ від дихотомії автократія/демократія на користь простішого й пліднішого набору понять (скажімо, режими малої та великої коаліції). Насправді термін «диктатура» означає уряд, спертий на особливо невеликій кількості визначальних прихильників, узятих із дуже великої групи взаємозамінних прихильників і, як правило, відносно невеликої групи впливових осіб. Із другого боку, якщо ми говоримо про демократію, то насправді маємо на увазі уряд, що ґрунтується на дуже великій кількості визначальних прихильників і дуже великій кількості взаємозамінних елементів, причому впливова група майже така ж велика, як узаємозамінна група. Коли ми згадуємо монархію чи військову хунту, маємо на увазі, що кількість узаємозамінних, впливових і визначальних елементів невелика (схематичне зображення цього погляду представлено нижче).

-----=====-----

Бліцкриґ автократій і мирні війни демократій: за лаштунками процесів ухвалення рішень

Немає кращого способу почати, ніж почати від самого початку – у цьому випадку від ухвалення рішення про блискавичне захоплення України протягом буквально декількох днів. Про це свідчать безліч джерел, скажімо, знайдені щоденники офіцерів («хотіли бліцкриґ, а в результаті... сіли на п’яту точку») або запаси їжі, видані солдатам на три дні. Заздалегідь підготована і також заздалегідь опублікована 26 лютого стаття про «перемогу» Росії та її детальні подальші плани, захоплені документи, в яких війну розраховували завершити протягом п’ятнадцяти днів, думки експертів тощо. Підсумовуючи враження про той період, можна скористатися назвою однієї з книжок Алєксєя Юрчака: «Це було назавжди, доки скінчилося». Досліджуючи останнє покоління СССР, автор виявив, що для нього існування імперії здавалося непорушним, проте її крах сприйняли як щось неминуче. Подібні відчуття, здається, мали чимало експертів, політиків і громадян напередодні війни: нібито очевидна перевага Росії у військовому й економічному потенціялі залишала у більшості залучених сторін відчуття неминучого бліцкриґу. Однак буквально через три-чотири дні після вторгнення це відчуття заступило здивування, викликане нерозумінням того, на що розраховувало керівництво Росії, плануючи «денацифікацію» та «демілітаризацію». Такі реченці в такій величезній країні?! Тепер парадні танки й парадна форма росіян, захоплені під час воєнних дій, стають об’єктом глузувань і мемів:

У випадку з бліцкриґом величезна спокуса полягає в поясненні планів щодо блискавичного захоплення всієї України банальною поганою поінформованістю Кремля, що є звичною річчю для автократичних режимів. Владімір Ґельман транслює традиційний погляд на проблему, вказуючи три джерела ухвалення рішення про початок війни в Україні (і, як можна припустити, впевненість у максимально швидкому її закінченні). 

По-перше, персоналістський характер режиму РФ, що означає, з одного боку, «дефіцит альтернативних джерел інформації, відсутність можливостей зіставляти різні погляди й ухвалювати рішення з урахуванням конкуренції різних підходів». Із другого боку, це передбачає і низький рівень «інституціоналізації при ухваленні рішень, що відкриває простір для майже нічим не обмеженого волюнтаризму політичного керівництва». Одна з нещодавніх статтей у «Bloomberg» свідчить про відсутність хоч якогось розмаїття джерел інформації при ухваленні рішення про вторгнення в Україну й фактичну відмову Путіна прислухатися до альтернативних думок. Зокрема, «за декілька тижнів після початку вторгнення коло Путінових радників і контактів іще більше звузилося порівняно з обмеженою групою прихильників жорсткої лінії, з якими він реґулярно консультувався раніше. За словами цих людей, рішення про вторгнення ухвалили Путін зі жменькою яструбів». Журналістське розслідування показує, що про майбутню війну не знало більшість членів уряду РФ, адміністрації президента й народних депутатів Державної думи. Ба більше, чимало вищих чиновників уважали таке рішення за неможливе, абсурдне і сюрреалістичне. Проте надалі (під тиском) вони були змушені публічно висловлювати однозначну підтримку військовому вторгненню в Україну.

Колись Ґебріел Амонд використав метафору separate tables для опису взаємин різних груп політологів, замкнених в ідеологічних і методологічних межах своїх фракцій. За аналогією з цим можна використовувати метафору long table, щоб проілюструвати ієрархічність, безальтернативність і нечисленність (джерел) інформації в процесі ухвалення певних (зовнішньополітичних) рішень у РФ. По-друге, неправильна інформація, коли «уявлення про протилежну сторону часто будуються на основі мультиплікації стереотипів і страхів», екстраполювання минулого досвіду анексії Криму, що вважається за успішний.

По-третє, «погане управління», вади якого Владімір Ґельман пояснює так:

Високу якість підготування та ухвалення рішень у країні підтримують лише у вузькій зоні стратегічно вагомих «кишень ефективности», які перебувають під патронуванням політичного керівництва (за такий приклад може правити Центробанк). Проте загальної деґрадації якости державного управління «кишені ефективности» не зупиняють – радше навпаки: знаючи, що той же Центробанк здатний, накопичивши достатню кількість золотовалютних резервів, здійснювати виправданий курс, влада відчувала власну невразливість, яка спонукала її до рішучіших, але менш продуманих кроків. У таких умовах зовнішню та оборонну політику заторкують вади негідного управління більше, ніж чимало інших сфер. За відсутности громадянського контролю вони виявляються прикриті завісою державної таємниці, зручної тим, що вона дає змогу приховати різні прорахунки. Це спонукає керівників відповідних відомств прагнути разово і швидко будь-яким коштом досягнути поставлених перед ними завдань, не переймаючись подальшими наслідками (наприклад, домогтися «демілітаризації» та «денацифікації» України, не думаючи про подальше управління її територією, якби ці завдання було виконано), і давати нездійсненні обіцянки. Не дивно, що можливі витрати, пов’язані з виконанням рішення про «воєнну спецоперацію», заздалегідь применшували або не враховували. При цьому «робота над помилками» загрожує ще більшими втратами.

Теорія селекторату показує, що схильність покладатися на бліцкриґ є відмінністю воєн, що їх розв’язує будь-який автократичний режим. Тобто автократи й демократи на одному рівні борються за одне і те ж: залишитися при владі. На іншому рівні вони мають мотивацію виборювати різні речі. Демократи частіше за автократів борються, коли решта способів домогтися політичних поступок від іноземних ворогів зазнають невдачі. Автократи, навпаки, з більшою імовірністю боротимуться недбало, у гонитві за землею, рабами та скарбами.

Інакше кажучи, наш погляд на політику вчить, що лідери, які залежать від багатьох визначальних прихильників, борються лише тоді, коли вважають, що перемога майже неминуча. Інакше вони шукають шляхів мирного вреґулювання своїх міжнародних розбіжностей. Лідери, які покладаються лише на декількох визначальних прихильників, навпаки, готові боротися, навіть коли шанси на перемогу не надто високі. Демократичні лідери щосили намагаються перемогти, якщо справи будуть кепськими. Автократи докладають значних зусиль на початку і, якщо це доводить їхнє бажання, йдуть геть.

Може здатися дивним, але різниця між, здавалося б, «м’якотілими» демократіями і «жорсткими» автократіями полягає в тому, що перші демонструють свою гадану слабкість у перші фази протистояння, коли шукають невійськових способів досягти поставленої мети. Просто тому, що вони не впевнені у швидкій та/або безкровній перемозі, що серйозно ускладнить їм утримання влади у світлі необхідности звітувати перед своєю коаліцією. «Холодна війна залишалася холодною саме тому, що США, режим великої коаліції, навіть доклавши величезних зусиль, не могли бути впевнені в перемозі». Водночас, «коли додаткові зусилля справді роблять перемогу ймовірною <...>, демократи стараються з усіх сил <...> Стикаючись із <...> важкими битвами, демократії нарощують зусилля».

Це дуже контрастує з поведінкою автократичних лідерів, які зазвичай досить легко розв’язують війни, в такий дивний спосіб виправдовуючи свою репутацію суворих босів. Щоправда, пояснення такої запальности досить банальне: автократам <...> не треба думати, що в них великі шанси на перемогу. Вони готові піти на більший ризик, бо мають вагомі підстави вважати, що особисті наслідки поразки не такі погані для них, як особисті наслідки несплати своїм нечисленним основним прихильникам.

Нещодавнє інтерв’ю Кирила Буданова, начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України, добре ілюструє цю схильність автократів діяти рішуче заради рішучости:

Я вам кажу як представник розвідки: у нього були в принципі абсолютно реалістичні варіанти, які могли досить погано для нас закінчитися в досить короткій перспективі. І був абсолютно безглуздий, як то кажуть, тваринний варіант – відкрита агресія. Були люди, які Путіну навіть казали, що варіант відкритої агресії завжди існує, але це не найкращий варіант... Чому він так зробив? Вірогідніше за все тому, що, як і всі диктатори, він вірив у те, що я роблю ту чи іншу дію не тому, що це краще чи гірше, а виключно з того, що я можу це собі дозволити. І от він це зробив.

Проте обставина, яка штовхає автократів на війну, водночас не дає їм можливости досягати успіху. Самі воєнні дії, крім першої фази (масованої) атаки, здійснюють із урахуванням політичної доцільности малої коаліції. З одного боку, «автократи, найпевніше, схоплять усе, що зможуть, і повернуться додому», але вони «бояться витрачати ресурси на воєнні дії, навіть якщо цього вимагає перемога. Вони знають, що їхня доля більше залежить від лояльности їхньої коаліції, ніж від успіху на полі бою. Зазвичай вони докладають таких додаткових зусиль». Причина проста: «для автократа невеликої коаліції <...> було би навіть розумніше програти війну, але й далі розплачуватися зі своїми друзями, ніж виграти війну, якби це було зроблено ціною того, щоб попросити друзів пожертвувати своїми особистими винагородами». Ця обставина пояснює, чому «демократи значно чутливіші до результатів війни, ніж автократи» і чому у випадку демократії «навіть перемога у війні не ґарантує політичного виживання», тоді як автократи вкотре щоразу залишаються при владі – всупереч військовим поразкам.

Підбиваючи проміжні підсумки, зазначу, що розгляд воєнно-політичних подій після 24 лютого крізь призму теорії селекторату дає змогу, як мінімум, скореґувати поширений в Україні наратив. Згідно з ним, колективний Захід почав надавати (дієву) військову й економічну допомогу лише після прикладів безмежного героїзму, незламної волі до перемоги, високої майстерности українських солдатів і доказів нечуваних звірств російської армії. Тоді прийшло розуміння, що українці можуть і повинні виграти війну, просто їм треба допомогти в цьому, насамперед зброєю. Однак реалістичнішою здається думка про те, що країни з великою коаліцією на початковому етапі не були впевнені в тому, що їхню власну війну з РФ – нехай і у формі проксі-війни, на чому наполягає сама Росія, – в принципі можна виграти.

Звісно, західні країни мали якось реаґувати на тиск різних груп свого номінального, реального селекторату й переможної коаліції, які вимагають допомогти атакованій Україні. Але логіка політичного виживання підказує, що допомога насамперед не повинна неґативно позначитися на шансах політичних лідерів бути переобраними. Світ перенасичений конфліктами, які необхідно вирішувати, і країнами, котрі потребують допомоги. У більшості випадків допомогу надають, але у мінімальному обсязі або декларативно. Сприяння партизанській війні в Афганістані – це одне, а ухвалення закону про лендліз – це зовсім інший рівень зобов’язань. Вплив масштабної допомоги такого штибу, до того ж посилений неґативною дією санкцій, відбивається на рівні добробуту громадян, абстрактно готових допомагати всім, хто потребує миру, але практично не згодних – і то категорично – миритися з будь-якими незручностями особисто для себе. Відповідну трансформацію державної політики пов’язано з просуванням суспільних (наприклад, зміцнення національної, реґіональної або міжнародної безпеки) і приватних благ (вигоди, які отримує, скажімо, воєнно-промисловий комплекс з огляду на наголос на безпеці). Такий курс політики може бути використано, щоб досягнути успіху на внутрішній арені, а тому він є прийнятною стратегією реакції демократій (режимів великої коаліції) на ситуацію, що склалась у світі й/або реґіоні після 24 лютого.

Безумовно, країни колективного Заходу воліли би відмовитися від війни до 24 лютого, про що говорить їхня готовність надати притулок Зеленському, ніяк не завуальована відмова постачати зброю в очікуванні бліцкриґу й наполегливі заклики негайно розпочати мирні переговори з Росією вже в початковій фазі війни. Справа не в любові/нелюбові до України чи прагненні будь-яким коштом зберегти наявний баланс сил. Але демократії, якщо вони «не розраховують на перемогу, намагаються уникнути боротьби». Проте складно і в багатьох випадках практично неможливо розраховувати на перемогу в (проксі-)війні з ядерною державою, яка має «другу армію у світі», та ще й за умов вузького тимчасового горизонту більшости демократичних лідерів. Але виклики всій системі світової безпеки, тиск власного населення, дедалі сильніша впевненість у перемозі й можливість трансформувати державну політику під потреби політичного виживання – все це означає настання нової фази війни. Війни, в якій історично західні демократії в союзі з Україною мають більше шансів на підсумкову перемогу. Бо ж «93 відсотки воєн, що їх ініціюють демократичні держави, вони виграють. І, навпаки, лише близько 60 відсотків воєн, що їх ініціюють недемократичні країни, вони виграють...». Головна причина цього полягає в тому, що «через залежність від великої коаліції демократичні лідери, найпевніше, намагатимуться виграти свої війни».

Принаймні можна впевнено прогнозувати, що західні демократії й надалі нарощуватимуть свої допомогові зусилля. Але зі значно меншою впевненістю можна сказати щось певне про дії Росії. Теоретично «автократи на війні докладають менше зусиль, ніж демократи, проте іноді борються у війнах, де їхні шанси невеликі, оскільки поразка не так сильно впливає на перспективи їхнього політичного виживання вдома». Водночас РФ із декількох причин є складним випадком, тим паче що світова політологія не надто добре розуміється на ядерних автократіях зі стасорокамільйонним населенням, оточених слабкими, проте напрочуд аґресивними та войовничими сусідами, що змушують їх постійно підкоряти й приєднувати свої території. По-перше, з огляду на величезний військовий потенціял, міць якого останнім часом, однак, піддають дедалі більшому сумніву. Проте, як і раніше, тепер складно точно прогнозувати момент його критичного вичерпання. По-друге, і далі не зовсім зрозумілим є характер автократичности російського режиму, точніше, те, наскільки він незалежний від суспільної думки. Як правило, автократії, позначені горезвісним ресурсним прокляттям, досить автономні щодо вертикальних зв’язків (між населенням і владою). Однак російський режим, попри свою репресивність, досі спирається на найвищий рівень (електоральної) підтримки зовнішньополітичних дій, що надає йому додаткової стабільности. Якими будуть дії режиму при зниженні рівня підтримки до певної критичної точки, тобто наскільки насправді російська автократія може маневрувати без огляду на електорат, сьогодні спрогнозувати складно.

По-третє, попри загальне правило, автократичні лідери не можуть поставити під загрозу отримання винагород для своїх визначальних прихильників – достеменно невідомо, хто в сучасній Росії входить до складу переможної коаліції. Часто вказують на олігархів, проте більшости з них не було до сходження Путіна, внаслідок чого їх складно розглядати як самостійних акторів. Особливо якщо врахувати жорсткі вимоги російського диктатора до політичних амбіцій наближених до нього осіб. Про баланс влади всередині так званих «силовиків» поки що відомо ще менше, що фактично унеможливлює розуміння та прогнозування подальших подій.

По-четверте, найпоширеніша причина того, чому автократи втрачають владу, полягає в тому, що прихильники й супротивники знають їхню медичну карту. Хворий чи дуже старий автократ не може розраховувати на прихильність переможної коаліції, оскільки її члени не впевнені в тому, що їхні винагороди за лояльність і виконану брудну роботу, зокрема й захист від переслідувань, надалі буде ґарантовано. Питання (уявної чи реальної) хворобливости Путіна, особливо в очах його реального селекторату й переможної коаліції, є ще одним невідомим чинником нинішньої ситуації./7/

«Украсти унітаз і померти»: нові старі виміри професійности російської армії

Одним із несподіваних відкриттів війни стало і саме мародерство російської армії, що його зафіксували, зокрема, й численні зарубіжні медії, і його масштаби. Шокує, що солдати РФ часто грабують за порадою рідних і коханих, які «замовляють» певні речі, ніби йдеться про банальний шопінґ. Окупанти з легким серцем кидають дороге озброєння і техніку, залишають непохованими тіла власних товаришів по службі, проте виявляють несподівану завзятість у бажанні зберегти, привезти або відправити додому «трофеї». Розмаїття награбованого вводить у заціпеніння: унітази, годинники, алкоголь, килими, електросамокати, офісні стільці, пульти до телевізорів, спінери, кондиціонери, акумулятори, міксери, м’ясорубки, костюми, батареї і навіть собачі будки. Світлина собачої будки стала символом мародерських дій російської армії в Україні, як і весь строкатий список награбованого.

Трагікомічний модус сприйняття цього абсурду був неминучий. З одного боку, те, що «друга найсильніша армія світу» насправді виявилася армією мародерів, стало окремим приводом для жартів і мемів в українських соцмережах. До цього руху, напевно, не міг не долучитися Володимир Зеленський, який у саркастичній манері прокоментував потяг росіян до унітазів:

Знаєте, як раніше говорили про найбільшу мрію: побачити Париж і померти. А від їхньої поведінки тепер просто шок. Бо їхня мрія тепер – вкрасти унітаз і померти.

Любов росіян до визначальної для їхньої ідентичності війни «1941–1945» років і мародерство нащадків переможців цієї масової бійні постійно обігрують у карикатурах:

Зазначу, що, всупереч сьогоднішнім очікуванням, грабунок та пов’язані із цим трофеї багато в чому є «класичною» мотивацією для воєн, що їх вели й далі ведуть так звані авторитарні режими. Упродовж двадцяти семи століть Сунь-цзи та його «Мистецтво війни» були чимось на кшталт підручника військових і політичних стратегів. У сучаснішому «Посібнику диктатора» Брюс Буено де Мескіта й Алестер Сміт вбачають причини тривалої популярности Сунь-цзи в тому, «що він є правильною порадою для королів, вождів і автократів <...> Донедавна, за дуже рідкісними винятками, системи малих коаліцій були панівною формою правління». Загалом же різницю між мотивацією воєн в автократіях чи демократіях, режимами малої та великої коаліцій, відповідно, можна сформулювати так: [Демократії] підкреслюють суспільне благо захисту життєво важливих національних інтересів <...> Увага Сунь-цзи до приватних винагород і зосередження [демократів] на суспільному блазі захисту національних інтересів (хай би як це розуміли) демонструють велику прірву між режимами малої коаліції та великої коаліції.

Як приклад автори наводять так звану Першу війну в Перській затоці, де мета й поведінка кожної сторони <...> дуже відрізнялися. Буш не намагався захопити нафтові багатства, щоб збагатити своїх друзів. Мета радше полягала в тому, щоб сприяти стабільності на Близькому Сході й відновити надійний, безперешкодний потік нафти. Ті, хто протестують проти війни, скандуватимуть «ні крові за нафту». Було би наївно стверджувати, що енергетична політика не була головною, якщо не найголовнішою детермінантою політики США на Близькому Сході, але це не був обмін солдатських життів на нафтові багатства. Мета була в тому, щоб захистити потік нафти, яка є енергією, що керує машинами світової економіки. Метою коаліції була економічна стабільність, а не приватна вигода.

Не вдаючись у проблему того, яким є наголос на приватних або суспільних благах – абсолютним чи відносним, зазначу, що одним із визначальних вододілів між системами великих і малих коаліцій є саме роль приватних благ («трофеїв»): Сунь-цзи наголошує переваги трофеїв для мотивації бійців («коли ви захоплюєте трофеї у ворога, їх слід використовувати як нагороду, щоб у всіх ваших людей могло виникнути гостре бажання воювати, кожен за своє благо»). Для Сунь-цзи інтерес солдатів до політичної мети, що стоїть за боротьбою, або їхня турбота про загальне благо не мають значення у визначенні їхньої мотивації воювати.

Це може здатися дивним і архаїчним, але численні коментарі та пояснення тези Сунь-цзи про необхідність мотивувати солдатів (під час максимально короткої війни) можливістю пограбування чудово пояснюють поведінку росіян через тисячоліття після їх написання. Комплементарність положень воєнної стратегії VI століття до н. е. та поведінки однієї «професійної» армії XXI століття н. е. невипадкова. Пограбування і мародерства сучасної російської армії, яка військовими засобами просуває «русский мир» у всій його «величі», типологічно близькі, скажімо, до поведінки монголо-татарського війська Чинґісхана або Бату-хана. За винятком того, що ті не мародерили і не грабували, а перебували у правовому полі, отримуючи свою леґітимну нагороду за виявлені «героїзм, мужність і відвагу». Одвічний антагоніст, леґендарний ворог і архетипний Інший, з одного боку, і багато століть по тому дзеркальне відображення його поведінки у власних діях у розоренні міст, убивствах тисяч людей, масових пограбуваннях і вимушеній міґрації мільйонів – із другого. Ця подібність є наслідком інституційних механізмів режимів малої коаліції. Водночас у системах великої коаліції, до яких упевнено можна зарахувати й Україну, наголос із приватних благ зміщується на суспільні – незалежно від того, якою вважати цю війну: екзистенційною, антиколоніяльною чи національно-визвольною.

Варто наголосити декілька моментів, пов’язаних із поширеним зіставленням росіян із Ордою не лише в Україні, а й за її межами. Останнім часом цей штамп відтворив польський журналіст Конрад Колодзєйський:

Росія бере початок від традиції середньовічного монгольського статуту. І так само, як колись Орда вважала завойовані території за свою здобич – як у прямому розумінні, що означає, що солдати мають право грабувати і ґвалтувати своїх ворогів, так і в ширшому сенсі, що території, завойовані кров’ю російських воїнів, просто належать їм.

Найімовірніше, що подібність Росії та (Золотої) Орди конституюється не мітичною цивілізаційною наступністю, що тривала сотні років, а типологічною подобою всіх і будь-якого з режимів малої коаліції. Прийняття цього погляду дає можливість не тільки відмовитися від використання вкрай пейоративних виразів – насамперед для монголо-татарського війська: «російське військо досі скидається зовні та розумово на орду напівдиких варварів». Важливіше вказати на хибність зв’язку між мародерством та Ордою, боєздатністю і РФ: «армія, основною метою якої є грабунок і зґвалтування, не може зосередитися на боротьбі. Вона надто деморалізована, щоб досягти серйозного успіху в бою». Ця аналогія сумнівна з історичного погляду, якщо врахувати високий рівень майстерности монголо-татар, які багато в чому перевершували тогочасні европейські армії у вишколі, тактиці й дисципліні. Зорієнтованість на «трофеї» довгий час ніяк не впливала на здатність Орди ефективно контролювати величезні території. Тому варто відмовитися від милого для наших сьогоднішніх скалічених сердець уявлення про прямо пропорційний зв’язок між боєздатністю армії та масштабами мародерства її солдатів і офіцерів. Можливо, що між пошуком трофеїв на війні та рівнем армії є певний зв’язок. Імовірніше, що сам факт обговорення такого неґативного зв’язку можливий лише в парадигмі сучасної професійної армії (або армії режиму великої коаліції), тоді як російську армію слід оцінювати в інших координатах. Готовість російських «витязів» займатися грабунком є одним із основних принципів устрою військової машини РФ. Без цієї зорієнтованости на мародерство російської армії, у певному сенсі, в принципі немає, і вона своїм завданням сяк-так, але дає раду. Хоч би яким був реальний вплив повсюдного мародерства на вишкіл і бойову майстерність солдатів у РФ, – це один із безлічі чинників, і аж ніяк не визначальний. Можна довго сперечатися про рівень боєздатности армій режимів малої та великої коаліцій, але зводити все до мародерства – означає есенціялізувати одну, довільно обрану обставину, до того ж похідну щодо всього політичного режиму.

Також слід вказати на недоречність переоцінювання одного з найпопулярніших пояснень мародерства російської армії – бідности її солдатів. Саме відсутність нормального заробітку, здається, посилює схильність користуватися будь-якими «підручними» засобами збагачення. Репортаж Владіміра Сєвріновського з Дагестану, одного з реґіонів, позначених найбільшою кількістю убитих громадян РФ після 24 лютого в Україні, показує переплетення різних мотивів при рішенні дагестанців записуватися до армії для участи у війні в Україні. Але визначальною, мабуть, залишається можливість, нехай і ризикована, заробити й піднятися вгору соціяльними сходами.

Дагестан – один із російських реґіонів, де юнаки не лише не намагаються уникнути термінової служби, а навіть платять хабарі, щоб туди потрапити. Через квоти тут у кожен призов складає присягу лише невелика частина всіх призовників республіки. А у Дагестані, з величезним рівнем безробіття, служба армії, строкова, а потім і за контрактом – це найважливіший соціяльний ліфт.

У цифрах цей соціяльний ліфт є таким: у березні 2022 року дагестанські військкомати почали активно набирати контрактників для участи в «спецоперації». Їм пропонували платню від 177 тисяч рублів для рядового (стрільця) до 215 тисяч для прапорщика (старшини). Середня зарплата в республіці становить трохи більше ніж 32 тисячі рублів, а рівень безробіття в 2021 році склав понад 15% (при середньому по Росії трохи більше за 4% на кінець року).

На перший погляд, ідеться про природний зв’язок між бідністю, що спонукає росіян підписувати професійний військовий контракт, і бідністю, яка штовхає їх грабувати все, чого вони не можуть дозволити собі у цивільному житті. Проте приклади солідарности й альтруїстичної поведінки в небагатих суспільствах, уже не кажучи про абсурдність багатьох речей, що їх росіяни мародерять, роблять малоймовірним знак рівности між зубожінням і безумовним пошуком трофеїв. Згадану «корисливу» мотивацію слід вписати в ширший контекст неопатримоніялізму, який задає загальну рамку трансформації бідности у пограбування за сприяння низки соціяльних інститутів та референтних груп, що леґітимізують отримання будь-яких пребендальних доходів.

Нижчі класи відтворюють модель поведінки вищих класів – цей постулат можна використовувати для пояснення масового мародерства російської армії чи, як іноді здається, визначальної ролі «трофеїв» і/або грабунків у її розумінні дієслова «воювати». Так звані еліти Росії демонструють дуже специфічну модель поведінки, в основі якої лежить пошук ренти. Це ситуація, коли накопичення (економічного) багатства, за висловом Шмуеля Айзенштадта, «відбувається не через присвоєння засобів виробництва, а насамперед через присвоєння адміністративних засобів управління». Тим самим передбачено нечіткий розподіл на публічну і приватну сферу соціюму, а також управління державою як приватним володінням («патроніюм») правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції та державні інституції. Приватний характер влади при неопатримоніяльних режимах передбачає розгляд практично всіх соціяльних і політичних інститутів як власну вотчину, характер операцій із якою не обмежено угодами. Своєю чергою, інституційну аморфність і політичну неструктурованість у цій системі компенсують прямі міжособистісні стосунки солідарности, домінування та підпорядкування. Принаймні за формою такі соціяльні відносини нагадують додержавну та позадержавну потестарність – архаїчну владу старійшини, що ґрунтується здебільшого на традиції та особистому авторитеті.

Природним патерном перейнятої поведінки солдатів у цьому випадку є прагнення збагатитися, використовуючи доступні їм воєнні (насильницькі) засоби управління. Все, що потрапило у сферу впливу російської армії: земля, населення, майно, зерно, олія, інфраструктура тощо, аж до України загалом, – вона розглядає як приватне володіння, поводження з яким не реґулюється жодними домовленостями. Славнозвісний «моральний закон», що потенційно може стримувати від скоєння формально протиправних дій, або «зоряне небо наді мною» у формі певних кодексів і правил поведінки, – цього немає. На їхньому місці стоять традиція та особистий авторитет, вписані у загальну систему домінування і підпорядкування. Далекі еліти й безпосередні командири (офіцери), з якими слід ділитися і які є прикладом у випадках повсякденного розграбовування російської армії та свого особистого збагачення, правлять за авторитетів, котрі «освячують» практику вилучення ренти в будь-який спосіб, окрім, власне, економічного.

Last but not least. На завершення цієї частини слід доповнити міркування про мародерства і грабунки вказівкою на імперський характер російського режиму малої коаліції. Данило Судин в пості на фейсбуці звернув увагу на різницю двох географій: у які реґіони їдуть пакунки з тим, що награбували російські окупанти, і куди відправляють горезвісний вантаж-200 (за першими офіційними даними російського Міноборони). Його коментар до цих попередніх даних відштовхується від ідеї імперської Росії:

Ось так і виглядає імперія. На першій карті – географія посилок з награбованим з України. На другій – географія вбитих окупантів. З першого погляду видно, що гинуть одні, а «трофеї» загрібають інші. Причому гинуть з тих регіонів, які російська влада сприймає як свої колонії: Бурятія, Дагестан, Крим та Кубань, Татарстан та Башкортостан. А посилки їдуть в зовсім інші краї.

Ці дані, нехай навіть попередні й уривчасті, добре узгоджуються з «корисливою» мотивацією солдатів малої коаліції, як і з постулатами теорії селекторату. Зокрема, «мешканців Москви й Петербурга, де сумарно живе понад 12% населення Росії, практично немає у зведеннях». Таку відсутність «похоронок» у найбагатших і густонаселених районах Росії може бути пояснено належністю їхніх мешканців принаймні до реального селекторату й почасти до переможної коаліції режиму. Водночас зубожілі та порівняно малонаселені реґіони (за офіційними даними, Бурятія, Дагестан, Татарстан і Башкортостан разом узяті за кількістю мешканців поступаються самій тільки Москві) є внутрішніми колоніями сучасної імперії, чия бідність забезпечує природніше вилучення ренти з воєнної ситуації. Фактично йдеться про пребендалізм у його армійському вираженні, коли за леґітимні визнають будь-які доходи, що випливають із факту обіймання навіть нижчої військової посади. Проте це не скасовує головного: чи Золота Орда, чи Російська Федерація – всі ці режими роблять наголос на приватних благах, незалежно від того, як їх назвати: пошук ренти, трофеї, мародерство, здобич чи грабунок. Така мотивація пронизує всі рівні організації та самоорганізації суспільства, нижчі класи копіюють поведінку вищих, і армія з її ієрархічною будовою та неґативним принципом відбору виявляється схильною до цього не менше, а можливо, навіть більше за будь-яку іншу професійну групу./8/

«Якщо не можете відділити своїх людей від їхнього спорядження, бомбардуйте їх разом»: до питання про (перверсивну) шкалу цінностей російської автократії

До 24 лютого статус «другої армії світу» мимоволі викликав у думці образ серйозних фахівців, які діловито досягають поставлених перед ними завдань із мінімальними втратами для себе і максимальними для ворога. Також ішлося про те, що цій армії властивий майже (бо йдеться про «другу армію») найвищий рівень технічного спорядження, тактичного та морального вишколу особового складу. Нарешті, матеріяльне забезпечення російських солдатів і офіцерів відповідає їхньому високому бойовому вишколові, а його застосування реґламентовано міжнародно визнаними нормами ведення воєнних дій. Проте надміру близьке знайомство з російською армією, крім ненависти, призвело до небаченого валу глузувань і мемів. Їхнє джерело – численні світлини допотопної техніки, вкрай мізерного екіпірування, награбованих речей, полишених і/або звалених на купу солдатів, яким було відмовлено у похованні. Цілком зрозуміло, що з допомогою сміху в цьому випадку проводиться демаркація між справжньою (українською) армією і «другою армією світу». Відтепер російські солдати – це варвари й мародери, які не мають уявлення про цивілізовані правила ведення війни, військову честь, доблесть і взаємодопомогу.

При цьому статус «війська», що може «боротися» винятково з мирними жителями, парадоксально поєднується із впливовим стереотипом про те, що вище політичне і військове керівництво РФ сприймає своїх солдатів як малоцінне «гарматне м’ясо» або зручний «витратний матеріял». Поєднання жахливого у своїй байдужості до людей висловлювання Жукова з уже леґендарною Чорнобаївкою породило один із найбільш вражаючих шаржів цієї війни:

Поява таких уявлень є похідною від логіки урядів малої коаліції. Інакше кажучи, у своєму обранні й особливо виживанні автократичний лідер фактично нічим не зобов’язаний дружинам і матерям, які кричать про смерть своїх близьких. А тому В автократіях піхотинці не мають політичного значення. Автократи не витрачають ресурсів на їхній захист.

Своєю чергою, залежні від великої коаліції демократичні лідери керуються іншою максимою: «Дайте нашим військам усе найкраще, – це демократичний рефрен». Себто лідери великих коаліцій повинні робити щасливими широкі верстви населення. На війні це означає, що демократи мають дбати про людей, а солдати, звісно, люди. Хоча конфлікт пов’язано з ризиком для солдатів, демократи роблять усе можливе, щоб зменшити цей ризик <...> Збройні сили демократичних країн загалом витрачають багато грошей на закупівлю важкого броньованого обладнання для захисту солдатів. Кращий вишкіл і спорядження дають демократичним країнам можливість посилити вплив кожного солдата.

Звернення до встановлених фактів дає змогу переконатися, що сказане є не просто ще однією теорією. Відмінності в логіці демократії та автократії знаходять відображення в організаційній структурі російської армії. У статті для «The Washington Post» Боні Берковіц і Артур Ґалоча зіставляють її з арміями країн-членів НАТО з погляду їх забезпечення з боку «механіків, медиків, інженерів, водіїв вантажівок, кухарів та іншого екіпажу». Їхні висновки чудово ілюструють ставлення до солдатів у державах малої та великої коаліції:

Російська армія діє з меншою кількістю солдатів підтримки, ніж інші збройні сили. Близько 150 із 700–900 військовослужбовців в одній батальйонній тактичній групі могли вважати за підтримку. Оскільки це формування буде частиною більших сил у цьому районі, вони також можуть очікувати на допомогу від інших підрозділів тилового забезпечення. Але це співвідношення все одно не наблизиться до того, що є в армії США, де на кожного бойового солдата припадає близько 10 солдатів підтримки, сказав підполковник у відставці Алекс Вершинін.

Така відмінність надалі проблематизується на прикладі медичного забезпечення – сфери, яку традиційно сприймають за один із найбільш валідних індикаторів справжнього (гуманного) ставлення до (власних) громадян. За словами Синтії Кук, військової експертки з логістики, яка очолює Групу оборонно-промислових ініціятив у Центрі стратегічних та міжнародних досліджень, життєво важливим аспектом воєнного планування є те, як краще лікувати й транспортувати поранених солдатів, в ідеалі протягом першої години після травми.

Кук зазначила, що надходили повідомлення про неадекватну медичну підтримку російських військ. «Ви знаєте, – сказала вона, – одна з численних жахливих речей у всій цій війні – це думка про те, що Росія не буде готова адекватно підтримувати своїх солдатів з перспективи їхніх медичних потреб».

Але якщо недостатнє медичне забезпечення ще можна якось списати – не повністю, але певною мірою – на бойову обстановку, що раптово змінилася (не бліцкриґ і не швидкий парад), то ставлення до своїх убитих солдатів викликає шок. Справа навіть не в чіткій ієрархії, згідно з якою тіла загиблих офіцерів евакуйовують у першу чергу. Ранжування солдатів за рівнем значущости може здатися дуже дивним для світу, що сприймає меседж стрічки «Врятувати рядового Раяна» як відображення природної ситуації. Утім, тепер не про це, а про загальну ситуацію, коли РФ у принципі відмовляється забирати тіла своїх загиблих. Про це від початку війни говорила, скажімо, Людміла Нарусова, членкиня Ради федерації Федеральних зборів Російської Федерації:

Навіть людина, далека від військової професії, розуміє, що за стільки діб напружених боїв не може не бути жертв... Питання про те, щоб бодай зібрати тіла загиблих, просто не стоїть. Я телефонувала до штабу Західного військового округу, прессекретареві заступника міністра оборони, і говорила, чому б не домовитися про коридор, яким принаймні можна вивезти тіла? Адже вони лежать не поховані, дикі бродячі собаки обгризають тіла, деякі тіла не можна ідентифікувати, бо вони обгоріли.

Ставлення росіян до своїх же (мертвих) солдатів рідко стає предметом глузувань, що дуже показово. Офіційні особи у цій «практиці» можуть бачити якусь раціональну стратегію, спрямовану на запобігання поширенню інформації, яка може вплинути на збереження політичного режиму. Верещук сказала:

Вони залишають своїх загиблих тут, в Україні, без права поховання на землях Російської Федерації з однією метою: аби російські матері, дружини, дочки не дізналися про справжні масштаби розв’язаної Володимиром Путіним війни, про тисячі й тисячі вбитих і про крах, який чекає Росію, якщо ця війна продовжуватиметься ще якийсь час.

Інші представники влади вважають за краще підкреслено діловий, ледь не фізіологічний підхід, що маркує відмову обговорювати в раціональних термінах тих, хто раптом опинився на рівень нижче за звірів. У телеграм-каналі Віталій Кім пише:

Проблема в тому, що вони своїх не забирають. Не завжди забирають. І якщо зараз там ще морози більш-менш, то на весну-  літо це буде наша проблема. Військова служба правопорядку та військові працюють. Але прохання – перше, повідомляти, де вони лежать у посадках, де їх багато, і, наскільки можна, збирати в мішечки. Ми ж не звірі, так це буде наша проблема. Це буде довго, і потім ця трупна отрута заважатиме нашій посівній.

Голова РНБО Олексій Данілов використовує різне ставлення до життів солдатів як надійний спосіб відрізнити українців від росіян:

Ми глибоко шануємо всіх наших хлопців і дівчат, які, на жаль, гинуть на цій війні. А росіяни на своїх загиблих просто не звертають уваги, вони для них – що є, що немає, порожнє місце.

Нарешті, у першому після початку війни інтерв’ю російським журналістам Володимир Зеленський поєднав свої іпостасі президента, типового українця та батька дітей. Говорячи від імені всіх українців, він у своїй вкрай емоційній промові, що виказує фактично інфернальне нерозуміння того, що відбувається, торкнувся проблеми особливостей поховання померлих російських солдатів:

Я тому думаю, що вони не хочуть показувати, що з трупами. <...> Ми хочемо їх передати, ми хочемо віддавати. Ми не хочемо тримати трупи, ви ж це чудово розумієте. Ми хочемо, щоб вони поїхали. Вони спершу відмовлялися, потім там ще щось. Потім якісь мішки нам пропонували. Слухайте, ну все це виглядає, ну... Я навіть не знаю... Слухайте, навіть коли собака чи кішка вмирає, так не роблять. Це як... Це сміттєві пакети. Я не розумію, чесно, що люди думають. А надто – що думають батьки цих дітей.

Загалом можна стверджувати, що автократичні режими, або режими малої коаліції, мають перверсивну – з погляду демократій – шкалу цінностей. Через слабкий зв’язок із основною частиною населення, участь якої в політичному житті обмежено, як правило, формальною участю у виборах, автократи схильні розглядати солдатів як відновлюваний і тому малоцінний ресурс. Водночас цінується те, що безпосередньо загрожує політичному та/або особистому виживанню автократа. Населення роз’єднане і, головне, не контролює зброї; врешті-решт, як стверджує де Мескіта, будь-хто міг би отримати контроль над сотнею людей, якби тільки мав п’ятьох прихильників із автоматами. «Вона/він залишаться при владі доти, доки п’ятеро озброєних людей підтримуватимуть їх». Звідси випливає протилежне: відсутність зброї знижує шанси автократа залишитися при владі, і це автоматично робить техніку найважливішим складником армії. 

Британська журналістка Мікела Ронґ у книжці «Я не зробив цього для Вас: як світ зрадив маленьку африканську державу» на прикладі відмінностей у сприйнятті втрат людей та озброєння розкриває суть перверсивної шкали цінностей автократичних режимів:

Потім я зустрівся з етіопськими військовополоненими, і вони сказали мені: «Адис[-Абеба] нас зрадила». Вище командування Етіопії <...> знало, що в їхньому розпорядженні є величезний ресурс новобранців, чию підтримку конфлікту вважали за недоречну. Для цих людей американське військове гасло «Не залишати нікого позаду» здалося би <...> нісенітницею. «Не залишати жодного робочого танка» краще відображало їхні пріоритети. «Коли ви втрачаєте територію, ви знищуєте своє устаткування, – це принцип війни», – так прозаїчно пояснив мені відставний етіопський генерал. – Якщо ви не можете відділити своїх людей від їхнього спорядження, бомбардуйте їх разом».

Менше ніж за два десятиліття по тому Путін роздратовано звинувачує начальника генштабу РФ, який чомусь не розуміє цієї різниці між (традиційно для Росії відтворюваними) втратами в солдатах і (невідновними, особливо в умовах санкцій) втратами військової техніки. «Факти» писали про це так:

21 березня Путін у режимі відеоконференції провів нараду з секретарем Ради безпеки Миколою Патрушевим, головою Міноборони Сергієм Шойґу, начальником російського Генштабу Валерієм Герасимовим та головою ФСБ Олександром Бортниковим.

Під час обговорення поточної ситуації на фронті зайшлося про втрати російських військ. Герасимов, характеризуючи втрати в Україні, сказав, що вони «суттєві». Путін його перебив і запитав: «Що означає – суттєві?».

Але відповідь, судячи з усього, йому не була потрібна. Не дочекавшись її, Путін продовжив виступ, зауваживши, що допустимі втрати – і 30, і 50 тисяч людей – це ніщо порівняно з тими цілями, яких буде досягнуто після перемоги. <...>

Крім цього, під час відеонаради Путін дорікнув Герасимову через величезні втрати озброєнь на фронті та запропонував розумніше підходити до використання військової техніки. Таким чином, він безпосередньо пропонує не зважати на людські втрати, а берегти техніку.

 

***

Із формального погляду, початок війни 24 лютого багато в чому зумовлено відомою дилемою безпеки, в основі якої лежить конфлікт щодо забезпечення такого суспільного блага, як «безпека держави». «Якщо лідер однієї держави проводить політику зміцнення національної безпеки – політику, що забезпечує суспільне благо для її громадян, – лідер іншої держави та її громадяни можуть відчувати загрозу, оскільки засоби забезпечення підвищеної національної безпеки у першій державі передбачають зазіхання на безпеку другої». На загрози політичному й/або особистому виживанню, що випливають із дилеми безпеки, можна реаґувати у безліч способів, і в нашому випадку чималу частину визначальних подій пояснює зіткнення двох режимів: великої і малої коаліцій.

По-перше, розрахунок вищого політичного керівництва РФ на бліцкриґ, а також успіх у масштабній «денацифікації» та «демілітаризації» величезної країни силами не більше ніж 200 000 солдатів цілком укладається в логіку автократій. Вони мають схильність ухвалювати ризиковані й непродумані рішення насамперед тому, що лідерам режимів малої коаліції немає потреби звітувати перед своїми виборцями. Тому «особисті наслідки поразки не такі погані для них», на відміну від демократичних режимів, критично залежних від думки громадян, через що демократичні режими намагаються ретельніше вибирати свої війни, роблячи наголос на зіткненнях із максимальними шансами на успіх. Подальша дедалі ширша участь країн колективного Заходу у війні України та РФ добре узгоджується з практикою демократій, що вступили у війни, нарощувати ресурси і докладати більше зусиль для досягнення остаточної перемоги. Також очікується згортання зусиль Росії у війні, хоча фінальне рішення залежить від низки чинників, щодо яких тепер немає достовірної інформації.

По-друге, нефаховість російської армії, яка несподівано розкрилася, виявляється в численних – і часом дріб’язкових – фактах мародерства і грабування мирного населення. Автократії вже декілька тисячоліть виявляють схильність у леґітимний спосіб заохочувати своїх солдатів можливістю отримати «трофеї» такого штибу. Типологічна подібність дій солдатів і офіцерів сучасної РФ із діями монголо-татар, що їх упродовж багатьох століть визнавали за ганебні, посилюється поширеною на всіх рівнях російського політичного та військового життя практикою пошуку ренти. Пребендалізм російської армії вписується в загальну логіку режимів малої коаліції, а також переплітається з внутрішньою колонізацією Росії, за умов якої бідність багатьох реґіонів робить їхнє населення максимально чутливим до матеріяльних заохочень і (сліпого) послуху традиції та особистому авторитетові.

Нарешті, шокуючі факти нехтування військово-політичного керівництва РФ здоров’ям і життям своїх солдатів, укоріненого навіть в організаційній структурі російської армії, відсилають до перверсивної шкали цінностей автократичних режимів. Її суть можна звести до такої дихотомії: наголос на першочерговій цінності озброєнь і техніки, які можна використати проти лідера і тим самим поставити під загрозу його виживання – і відсутність хоч якоїсь турботи про поновлювані, неорганізовані й тому не загрозливі людські життя власних солдатів. В її основі лежить слабкий зв’язок між населенням та утриманням влади з боку автократа, внаслідок чого немає політичного сенсу дбати про спорядження, здоров’я та життя найчисленнішої частини (російської) армії.

Прояснення цих рис як властивих будь-якому авторитарному режимові дасть змогу надалі виваженіше підходити до виокремлення, опису і пояснення тієї невеликої, як мені здається, частки специфічности, все-таки властивої нинішньому режимові РФ./9/

Коментарі

1. Про рашизм і путінізм див. Тімоті Снайдера.

2. Ні, пані Оксано, література не замінить науку чи політичну діяльність національної еліти. Але те, що літератори мають навчитись працювати в нових умовах - це точно. Поки що маємо приклади невдалі: нема дискусії, нема суспільного діалогу, який мали б просувати саме літератори і науковці в широкому сенсі. Доповнюючи, звісно, публіцистів та політиків.

3. Про масштаби, мабуть, будемо з часом просити істориків зробити якісь підрахунки. Зараз можна казати тільки про явище. Хіба воно таке важливе на фоні інших злочинів, просто таки жахливих! Що вже там порівнювати з традиційними для будь-якої війни у будь-які часи. 

4. Не певен, що правильно розумію використаний автором термін.

5. А не про Таммані-Холл?

6. Мабуть, мається на увазі, що це апарат аналізу, пропонований у подальшому тексті саме для Росії і явища мародерства? Альтернативний пропозиції пані Оксани.

7. Цей розділ, скажу чесно, не сприйняв. Він не викликає заперечень, цілком можливо, що все сказане має право на життя як гіпотеза чи механізм розгляду питань, але що з того? Я не сприйняв. Може, в подальшому щось розвидниться...

8. Я думаю, що військова здобич славних запорізьких козаків, піратів Британії чи лицарів хрестових походів була така сама, як у будь якої імперії тих часів: Османської, Австрійської, Речі Посполітої, між іншим.

9. Аби стаття була в науковому журналі, то я б це зрозумів. В тому сенсі, що вона адресована передовсім науковцям, що працюють в цій царині і, зрозуміло, йде в залік дисертації. Але пересічному читачеві, як здається, треба якось коротше і конкретніше, з прицілом на проблеми сьогодення.

Коментар №1 тепер можна адресувати і автору. Разом з його колегами.